Тонька-рибачка, або Особливості жіночої риболовлі
Серед завзятих рибалок давно вкоренилася думка, що вудку в руках вправно тримають лише чоловіки. Проте 73-річна Антоніна Бодрієнко з Корюківки розвінчує цей стереотип.
Її досвід у риболовлі – понад шість десятиліть! Жінку з на перший погляд чоловічим захопленням добре знають на всіх водоймах Корюківського і сусідніх Сновського та Семенівського районів. На своєму двоколісному другові вона подолала сотні кілометрів у пошуках рибних місць. До нинішнього сезону готується заздалегідь. Вудки й спінінги вже внесла до оселі. Зробила це, як годиться, на Теплого Олексія. Мовляв, прикмета така, – щоб прийдешній сезон порадував гарним рибним «врожаєм».
Моєму здивуванню не було меж, коли Антоніна Федорівна із щирим запалом в очах почала демонструвати свої рибальські снасті: спінінги, котушки, кошик з різними крючками-гачками, приманками…
– Ви що, й на спінінг ловите? – з неприхованим подивом запитала я.
– Аякже! Я ж з «бувалих», – сміється моя співбесідниця. – Спінінг мені вже давно подарували родичі, бо знають, чим бабця захоплюється. Але й від звичних вудочок не відмовляюся. Для кожного «знаряддя» – своя рибалка. Пилом нічого не припадає…
Коли захоплення це спосіб… вижити
Любов до риболовлі прищепив тато. Років з п’яти Антоніна бігала на озеро за головою родини, аби допомогти донести сітку з уловом, почистити карасиків… А ще як дозволяли вудку посмикати, то радості сільського дівчати вистачало на цілий день.
«Тоді жінки зовсім не ловили рибу. Засміяли б… Тож я рибалила так, щоб ніхто не угледів. А взагалі не від щасливого життя тоді бігали на річку по рибу… Післявоєнні роки, їсти нічого… тож багато родин на тому й вижили, що рибу ловили, гриби та ягоди в лісі збирали…».
Після одруження Антоніна поїхала на малу Батьківщину свого чоловіка – у шахтарське містечко Антрацит, що на Луганщині. Пригадує, як там ловили бубирьків. Це такий собі прісноводний бичок, з якого смачну юшку варять. Там, на Донбасі, жінок-рибалок не цуралися. Тож ховатися від зайвих очей не доводилося. Проте, як не крути, а чоловіків навпаки – заохочували, навіть пропонували позмагатися, у кого більший улов буде, – пригадує з вудкою в руках доводилося бачити набагато частіше.
«Ловили з чоловіком, синочка Сергійка часто з собою забирали. Чоловіки – то моє «прикриття», – жартує Антоніна Федорівна. – Ви знаєте, так склалося, що ані Микола Олександрович, з яким я вже понад півстоліття в шлюбі, ні син не мають такої пристрасті до риболовлі, як я. А от донька Ірина – вся в мене. Тепер ми з нею разом їздимо. Така собі жіноча команда… (посміхається, – Авт.)».
«Риба сама у відро стрибає»
У 1972-му році пані Антоніна з родиною повернулася на рідні простори. У Корюківці влаштувалася на роботу. А у вільний час й надалі не зраджувала своєму хобі. Точніше – для свого захоплення жінка завжди знаходила час.
Тепер вона вже не соромилася сідати на озері поряд із чоловіками і ловити рибу. Більше того, часто давала фору сильній половині людства.
«Бувало, сиджу, у мене у відрі вже з два десятки карасів, а поряд у мужчин – жодної покльовки. Тоді вони до мене, мовляв, що за секрети знаєш… Я посміхаюся… А хлопці мені: класна ти, Тонько-рибачко, шкода, що не мужик, гарний би товариш з тебе вийшов… Такі компліменти доводилося чути не один раз. А взагалі, чоловіки на рибалці завжди з повагою до мене ставляться. Особливо, коли щуку кілограмову витягну чи вісім кілограмів карасів натягаю. Це мої особисті досягнення…»
Антоніна Федорівна має не один членський квиток з різних товариств рибалок-любителів. І не лише у своєму рідному районі. Справно платить внески і переконана, що у нашому цивілізованому світі, інакше бути не повинно.
«Ставки й річки треба зариблювати, територію упорядковувати… Тоді приємно й посидіти з вудкою у руках, коли навкруги чистота й красота. Я бувала на платних водоймах. Там риба сама у відро стрибає, – жартує жінка. – Але за неї потім платити треба».
Часом корюківчанка, аби раненько зайняти місце на озері, виїжджає велосипедом з дому о другій-третій годині ночі. Темна половина доби її ніколи не лякала, допоки пару років тому не зустріла на своєму шляху дикого кабана.
– Величезний, як машина, – пригадує моя співбесідниця. – Я їду, а він серед дороги стоїть. У мене ноги затрусилися… Роззирнулася, а навкруги й дерева підходящого нема, аби вилізти… Тільки груша-дичка з колючим гіллям. Тихесенько об’їхала його – і щодуху помчала далі. Озиралася разів двадцять. Здавалося, він за мною біжить…
– Але ж не додому звернула, а все одно поїхала на ставок. Відчайдух, а не жінка, – приєднується до розмови Микола Олександрович. – А на лисиць, змій скільки разів натикалася… Нічим її не злякати…
– Бурчиш на мене, а коли рибка на сковорідці смажиться, хіба ж так на кухню біжиш…
Нічне «полювання»
Цю подружню пару можна слухати годинами. Вони вже всигли відсвяткувати «золоте весілля», а й досі активні, запальні, охоче піджартовують одне над одним. Антоніна Федорівна пригадує, як її чоловік минулого року пішов у ліс по гриби й заблукав.
– Я тоді так перехвилювалася! У поліцію побігла. Діда, кажу, нема… Ока не стулила за всю ніч… А він спав собі солодко на свіжому повітрі…
– А що робити, як заблукав, а вже вечоріє.., – неначе перепитує пан Микола. – Зрозумів, що не виберусь, тож і приліг… Чого його потемки вештатися лісом.
У них різні уподобання і захоплення. Антоніна Федорівна – рибачка, Микола Олександрович – грибник. Та це не заважає їм дивитися в одному напрямку по життю. Вони виховали чудових дітей, викохали онуків і дочекалися правнуків. Попри нелегкі сторінки свого життя, а їх було немало, ці люди вміють насолоджуватися кожним днем. Їхні спогади теплі й щирі… Кожен з яких є певним дорогоцінним відображенням частинки їхнього життя.
«У юності нам здається, що часу попереду багато, і він тягнеться якось довго. І тільки у зрілості розумієш ціну кожної прожитої хвилини… Я перенесла дев’ять операцій різної тяжкості… Але це не заважає мені радіти життю… Вкотре діставати із повітки велосипед, снасті – і гайда на рибалку!..», – з променистою посмішкою на обличчі підсумувала наша героїня.
Сніжана Божок, фото автора
